Кожна велика технічна інновація, яка змінює історію, починається з чогось на диво практичного – впровадження чого видається обивателям суто інструментом підвищення ефективності повсякденних справ. Парова машина для сучасників була питанням тиску пари й металургії, а не долі великих землевласників, які втратять через це основну базу своєї влади. Електрика — була проблемою дротів, генераторів і вибору між постійним та перемінним токами, а не потенційною передумовою масового міста й конвеєрного виробництва. Сьогодні на цю роль «історичної технології» претендує не “штучний інтелект” взагалі, а його специфічна конфігурація — глибока ієрархічна модель міркування (DHRM - Модель глибокого ієрархічного міркування), здатна не лише імітувати розум, а організовувати його на рівні всієї суспільної машини. Замість генератора слів саме це тарує шлях до т.зв. Artificial Superintelligence (далі просто ASI). 

Під «ієрархічним» AI мається на увазі не просто «дуже сильна LLM-нейромережа» (яка підбирає колись написані людиною слова чи числа найкращим чином), а система, що сама будує й оновлює багаторівневу структуру власного мислення. На верхніх рівнях вона працює з абстракціями — стратегіями, моделями світу, довгостроковими сценаріями. На середніх — з політиками, правилами, конфігураціями ланцюгів виробництва та розподілу (така моя практична деталізація тут для прискореного введення в тему наслідків). На нижніх — із конкретними операціями, транзакціями, поведінковими патернами індивідів. Важливо не лише те, що така система вміє “рахувати-аналізувати” швидше за людину, а те, що вона одночасно охоплює всі ці рівні й може коригувати кожен з них у режимі майже реального часу.

На відміну від нинішніх великих мовних моделей (LLM: ChatGPT, Claude, Gemini, Llama, DeepSeek та ін.), що залишаються переважно інструментами доповнення людської когніції, ASI виступатиме кандидатом на роль центрального організуючого суб’єкта. Сьогоднішній AI дописує листи, підказує код, робить аналітичні зведення — він працює поруч із людиною як безвольний помічник. Ієрархічний ASI проєктується як система, яка буде здатна взяти на себе функцію загального планування, координації й управління: від енергетичних систем до логістики, від фінансових потоків до моделювання поведінки мас. Це не просто наступний ступінь автоматизації, а претензія на монополію над самим процесом раціональності в економіці й політиці.
Саме тому ця технологія не буде ще одним “продовженням AI”, а повноправно стане ключем історії, який передає естафету від умовного Генріха VIII до Генрі Форда. Вона порушує основну передумову капіталізму: що координація мільйонів рішень розсіяна між ринком (через ціни, конкуренцію, очікування) та політичною владою (через право, регуляції, бюджет). ASI, вмонтований у найпотужніший технічний комплекс — інфраструктуру обчислень, зв’язку, даних, енергетики — створює можливість третього центру координації, який фактично поглинає перші два. Ринок, держава й інформаційна машина перестають бути трьома суб’єктами; ринок і держава поступово перетворюються на функції машинної раціональності, що працює на основі тотального доступу до даних і системної потужності для моделювання.

У цьому сенсі ієрархічний ASI є системним зламом, а не лінійним розвитком та «покращенням користувацького досвіду». Якщо класичний індустріальний капіталізм опирався на машинізацію фізичної праці, а фінансовий капіталізм — на машинізацію обміну, то ASI машинізує саму функцію суспільного розуму: планування, аналіз, проєктування, контроль. Там, де раніше панував історичний конфлікт між ринковою координацією (хаотичною, але гнучкою) і бюрократичним плануванням (раціональним, але інерційним), з’являється третій варіант — машинна плануюча раціональність, що потенційно перевищує обидві сторони в швидкості, обсязі обробки інформації та здатності до зворотного зв’язку.

Звідси випливає ключове припущення: поява т. зв. глибокого ієрархічного ASI неминуче веде історію до нової соціально-економічної формації, яку для стислості можна позначити як Аксессизм (Accessism) — лад, у якому основним ресурсом і формою влади стає доступ до ядра ASI-системи й до розподілу благ, який вона організовує. Якщо капіталізм ґрунтувався на володінні капіталом, а феодалізм — на володінні землею й пов’язаними із нею правами служби, то аксесизм ґрунтуватиметься на структурованому доступі: до інформації, до обчислювальних потужностей, до каналів впливу на машинне планування. Це не просто новий “тип економіки”, а нова форма суспільної стратифікації, де класова позиція визначається не стільки власністю, скільки режимом доступу.

У такій перспективі питання “як влаштована модель DHRM/DHRS технічно” стає другорядним для політекономічного аналізу. Важливішим є інше: як саме ця технологія неминуче змінює структуру власності, управління й розподілу. 

Ієрархічний ASI надто дорогий, надто важкий інфраструктурно, надто критичний для безпеки, щоб залишатися приватною іграшкою кількох корпорацій. Його логіка штовхатиме держави до прямої або квазі-державної монополізації — не лише з міркувань контролю, а й через те, що його суспільна корисність буде гігантською, тоді як класична приватна бізнес-модель виявиться хронічно збитковою: витрати на розвиток і підтримку перевищуватимуть прямий дохід, але не загальний ефект для економіки й влади. 

Отже, замість техно-оптимістичного питання “що ASI зробить для продуктивності” доводиться ставити інші:
·       як націоналізація й гіпермонополізація ASI змінять ринкову економіку, що більше не зможе виконувати свою інформаційну функцію;
·       як галузі бізнесу перетворяться на департаменти єдиної держави-корпорації, яка стає одночасно й виробником, і розподільником благ;
·       як на уламках меритократії формуватиметься неоаристократія розпорядників доступу, де династичні еліти збережуть владу не через капітал у класичному сенсі, а через частку контролю над ядром ASI;
·       як глобальна система еволюціонуватиме до двополюсної конфронтації між двома ASI-державами-корпораціями (умовним колективним Заходом та Китаєм), а потім — до їхньої конвергенції в архітектурно єдиний глобальний корпоративний порядок.

Головна думка виходить із аналізу форми суспільства, які ASI зробить структурно та логічно необхідними. Ми маємо справу не з “набором ризиків і можливостей”, які можна менеджити регуляцією, а з зародженням нової формації, яка робить попередні — капіталізм, проєкти комунізму, технофеодалізм — історично обмеженими. Вона запозичає в них окремі риси (ринкові стимули, централізоване планування, кастову структуру), але комбінує їх у якісно інший порядок, де вирішальним стає режим доступу до ASI-ядра.
Далі ієрархічний ASI розглядатиметься саме як вихідна технологічна передумова: не як фантастичний об’єкт далекого майбутнього, а як логічний завершальний крок нинішніх трендів — від концентрації даних до зростання обчислювальної потужності й посилення алгоритмічного управління. 

Поява ієрархічного ASI не просто створює нову «галузь штучного інтелекту». Вона запускає механізм, у якому базова логіка капіталістичної фірми — інвестувати, монетизувати, окуповувати витрати — перестає збігатися з логікою суспільного ефекту. Саме на цій розбіжності й тримається неминучість націоналізації.

1. Непряма суспільна користь vs приватна збитковість

ASI ієрархічного типу (DHRM/DHRS) — це не «ще один сервіс», який можна продати за підпискою. Це машина загального призначення, здатна оптимізувати одночасно десятки й сотні процесів: від енергетики та логістики до медицини, оборони й управління попитом. Її ефект розтікається по всій економіці у вигляді зростання продуктивності, зниження транзакційних витрат, економії ресурсів, зменшення хаосу у прийнятті рішень – здатності згладжувати класичні економічні цикли.

Проблема для приватного власника в тому, що левова частка цих вигод — непряма. Підвищення ефективності ланцюгів постачання, зменшення інфляційних коливань, стабілізація енергосистеми, скорочення медичних витрат — усе це підвищує добробут суспільства, але не конвертується прямо у прибуток однієї корпорації. Навпаки: що глибше ASI вбудований у системи державного управління, інфраструктури й «загальні умови виробництва», то більша частка вигоди перетікає в макроекономічні показники, фіскальні доходи та політичну стабільність, а не в прибутки окремої компанії.

При цьому витрати — надзвичайно прямі й концентровані. Створення і підтримка AI ядра вимагає колосальних капітальних інвестицій: обчислювальні кластери, енергетична база, спеціалізовані дата-центри, мережі зв’язку, наукові кадри, безпекові системи. Сукупно це більше схоже на будівництво атомної електростанції плюс космічної програми, ніж на запуск чергового IT-стартапу.

Для орієнтиру: за сучасними оцінками, тренування моделей класу GPT-5 вимагає десятків мільйонів доларів лише на обчислювальний ресурс — від приблизно $80 до $200 млн для одного повноцінного запуску моделі такого масштабу. Дослідження на кшталт AI Index вказують, що левову частку цих витрат становлять саме капітальні вкладення в спеціалізовані чипи й дата-центри, тоді як енергоспоживання й зарплати дослідників — менша, але теж суттєва частина.  

У фазі інференсу картина ще більш дисбалансована: найбільші гравці беруть на себе багаторічні хмарні зобов’язання на сотні мільярдів доларів, щоб утримувати потрібний обсяг обчислень, тоді як навіть їхня ринкова монетизація — це «лише» десятки мільярдів доларів річного виторгу. Наприклад, OpenAI вже вийшла на річний виторг порядку $10–13 млрд і може перевищити $20 млрд за кілька років, але її проєктовані витрати на обчислювальну інфраструктуру до кінця десятиліття вимірюються багатьма сотнями мільярдів.  

Іншими словами, економіка AI структурно більше схожа на національний інфраструктурний мегапроєкт (енергосистема, транспортний каркас, космічна програма), ніж на класичний ринковий IT-продукт. Ринок може частково «обслуговувати» ці витрати, але не визначає їх масштабу — його починає задавати держава та геополітична конкуренція.

У результаті формується парадокс: що кориснішим для країни ставатиме ASI, то менш життєздатною виглядатимемодель його утримання як приватного бізнесу. Ринок починає «штрафувати» компанію за те, що вона забезпечує суспільне благо, яке не може повністю привласнити. В якийсь момент це ставить або під загрозу саме існування власника, або під загрозу — стабільність держави, що залежить від цієї технології. У такій конфігурації питання націоналізації перестає бути ідеологічним — воно стає технічною відповіддю на структурну несумісність.

2. Причини переходу до державної або квазі-державної монополії

Тиск до формування державної чи квазі-державної монополії із приватних ASI  компаній формується з кількох напрямків одночасно.

По-перше, безпековий. ASI, здатний координувати виробництво, енергетику, оборонні системи, фінансові потоки та інформаційний простір, автоматично стає критичною інфраструктурою. Втрата контролю над таким ядром — через банкрутство корпорації, ворожу купівлю, диверсію чи політичний тиск ззовні — означає вразливість усієї держави. Рано чи пізно логіка «надто велике, щоб упасти» перетворюється на «надто системоутворююче, щоб бути приватним».

По-друге, фіскальний. Держава, що отримує колосальні непрямі вигоди від агресивного впровадження ASI (зниження витрат на охорону здоров’я, ефективніший збір податків, оптимізація субсидій, зменшення корупційних втрат), неминуче опиняється перед спокусою: якщо ми де-факто фінансуємо стабільність цієї системи й користуємося її плодами, чи не логічно перевести її в режим публічного активу? Особливо тоді, коли прибутковість для приватного власника коливається на межі нуля або навіть є хронічно від’ємною.
По-третє, геополітичний. Країни, що володіють власним ASI-ядром, отримують стратегічну перевагу — у військовому плануванні, економічній конкуренції, наукових розробках, технологічному шпигунстві й контррозвідці. У такій ситуації допуск приватних гравців до повного контролю над цим ядром виглядає як прямий ризик суверенітету. Держава не може дозволити собі, щоб ключовий інструмент її геополітичної суб’єктності був чимось на кшталт приватного дата-центру з підпискою.

По-четверте, соціально-політичний. ASI, інтегрований у системи управління, неминуче впливає на розподіл благ, доступ до послуг, формування освітніх, медійних та культурних траєкторій. Це означає, що він стає інструментом політичної влади як такої. Віддати такий інструмент повністю в руки однієї корпорації — означає створити неофіційну «поверх-державу», здатну тиснути на формальні політичні інститути. В якийсь момент політичний клас або поглинається цією корпорацією, або намагається її поглинути — і, в умовах зрілої держави, ймовірнішим є другий сценарій.

У сумі всі ці фактори штовхають систему до одного і того ж рішення: перевести ASI з режиму «приватний бізнес» у режим «центральна інфраструктура», формально чи неформально підконтрольну державі. Варіанти можуть відрізнятися — від прямої націоналізації до квазі-державних холдингів, змішаних рад директорів, спеціальних конституційних статусів чи «суверенних фондів технологічного розвитку» — але логіка завжди одна й та сама: контроль над ASI має збігатися з контролем над державою.

3. ASI як ядро національної інфраструктури

У момент, коли ASI перестає бути «продуктом» і стає «системою управління системами», він переходить у той самий клас, де вже перебувають енергетичні мережі, транспортні коридори, платіжні системи й військові комплекси. Відмінність лише в тому, що ASI здатен зв’язати всі ці елементи в єдину кібернетичну тканину.
На практиці це означає, що ASI-ядро:

• приймає й аналізує дані з усіх ключових секторів — енергетики, промисловості, транспорту, фінансів, екології, оборони;
• моделює наслідки альтернативних сценаріїв — від тарифної політики до демографічних тенденцій;
• пропонує оптимізаційні рішення, які можуть одразу ж впроваджуватися через цифрові канали управління;
• поступово витісняє «ручне» планування, фрагментарні ринкові сигнали й інерційну бюрократію.

Таке ядро стає нервовою системою держави-економіки. Якщо раніше інфраструктура була переважно матеріальною — дороги, залізниця, електромережі, трубопроводи, — то тепер вона набуває метарівня: інфраструктура, що управляє інфраструктурою. Відмова від ASI в такій конфігурації означала б добровільну деградацію до менш ефективного, повільнішого і дорожчого режиму управління — отже, стратегічне самогальмування в умовах глобальної конкуренції.

Саме в цій точці виникає якісно нова ситуація:

Агрегуючи й перерозподіляючи інформаційні потоки, ASI стає тим, чим для індустріальної епохи були земля, фабрики чи нафта. Він перетворюється на основний суспільний базис. І, відповідно, контроль над ним стає головною формою влади в новій формації.

Як тільки держава офіційно чи де-факто визнає ASI ядром національної інфраструктури, починається повільний, але невідворотний зсув: компанії, галузі, ринки більше не мисляться як автономні вільно конкуруючі суб’єкти, а радше як підсистеми єдиної керованої мережі. З цього моменту аксесизм уже не лише теоретична конструкція — він стає практичною логікою управління: доступ до ASI-ядра і є тим новим «феодом» чи «капіталом», який визначає місце акторів у економіці та суспільстві. 

Конкуренція та процеси накопичення капіталу гравців конкурентного ринку у звичному розумінні відступають перед всеперемагаючим оптимізаторством керованого ASI виробництва. ASI не може програти чи виграти у самого себе (результатів своєї обробки-управління виробничого процесу від розробки/постачання/управління/кінцевого виробництва товарів). З необхідністю економіка при ASI рухається до тотальної монополізації та гіперконцентрації із послідуючою некапіталістичною внутрішньою логікою. 

На певному етапі розвитку ієрархічного ASI ринок перестає бути тим, чим його вважала класична економіка: механізмом, що через ціни передає інформацію про дефіцит, попит і пріоритети інвестицій. У світі, де централізована система бачить (та наживо визначає) виробництво, споживання, логістику, поведінкові патерни й платоспроможність населення в реальному часі, ціна втрачає свою «сигнальну» функцію й перетворюється на побічний продукт алгоритмічного рішення, а не його причину.

У традиційній ринковій логіці виробник «вгадує» попит, ризикує капіталом, виходить на поле конкуренції — і через успіх або провал отримує сигнал, чи варто продовжувати обраний напрям. За наявності націоналізованого ASI це «вгадування» замінюється прогнозуванням і плануванням: система заздалегідь бачить, що, де й коли буде потрібне; кому вигідніше продати; який спосіб доставки зменшує витрати й екологічні ризики; який рівень споживання ще не руйнує соціальну стабільність. Ціна в такій архітектурі стає просто інструментом управління поведінкою — параметром, який ASI змінює так само, як змінює графік постачань чи рекламну кампанію.

Разом із втратою інформаційної функції ринок втрачає й роль арбітра інвестицій. Коли всі фінансові потоки, кредитні ризики, ланцюжки поставок і довгострокові ефекти можна прорахувати на рівні єдиного ядра, приватний інвестор перестає бути джерелом унікального знання й перетворюється на зайву ланку. Вирішальним стає не те, хто першим «здогадався» інвестувати в нову технологію, а те, як національний ASI розподіляє ресурси відповідно до стратегічних цілей держави-корпорації. Конкуренція поступово перестає визначати інновації — їхню траєкторію задає плануючий центр.

У таких умовах гіпермонополізація не є «змовою корпорацій» чи результатом картельних угод; це природний наслідок того, що оптимальне управління потребує повноти даних і синхронізації дій. Для ASI фрагментована економіка — це інформаційний шум: десятки паралельних логістичних систем, дублювання виробничих потужностей, конфліктуючі маркетингові стратегії й канали збуту. Найпростіший спосіб зменшити ентропію — поступово інтегрувати окремі компанії в єдиний контур. Формально вони ще можуть залишатися «фірмами», але фактично перетворюються на підрядні операційні одиниці, що працюють за параметрами, заданими центральним ядром.

Процес «всмоктування» економічних акторів у єдиний центр виглядає спочатку як добровільна оптимізація. Бізнеси підключаються до державного ASI для доступу до прогнозів, моделей попиту, автоматизованого планування та кредитування. З часом відключення від цієї системи стає економічним самогубством: автономний актор просто не витримує конкуренції з тими, хто опирається на повний масив даних і планування в масштабі всієї країни. Нерівність у доступі до алгоритмічної координації робить «ринок» формальністю — де-юре існує множинність власників, де-факто всі ключові рішення проходять через один центр обчислень.
У підсумку економіка рухається до стану, в якому «ринок» зберігається лише як мова опису, але не як реальний механізм координації. Ціна, конкуренція, інвестиції, ризик — усе це стає підсистемами єдиної ASI-керованої інфраструктури. Гіпермонополія не запроваджується адміністративним указом — вона випливає із самої логіки системи, де той, хто контролює знання та моделі майбутнього, неминуче контролює й усі економічні рішення. Це й є реальний кінець ринку як історичної форми, навіть якщо його терміни ще довго залишатимуться в політичній риториці.

На етапі, коли ринок втрачає інформаційну перевагу, а ключові сигнали попиту, пропозиції та інвестицій обробляються централізованим ASI-ядром, сама форма організації економіки починає змінюватися. Те, що ще вчора виглядало як “сукупність незалежних компаній”, поступово перетворюється на одну велику структуровану організацію — державу-корпорацію. Юридичні оболонки фірм і галузей ще зберігаються, але за логікою функціонування вони вже все менше нагадують ринок і все більше — внутрішню організаційну схему мегахолдингу.

Першим проявом цієї трансформації стає переформатування галузей у департаменти. Якщо раніше “енергетика”, “транспорт”, “агросектор” чи “цифрові послуги” були полем для десятків і сотень конкуруючих гравців, то під режимом аксесизму вони дедалі більше працюють як вертикалі однієї системи управління. ASI-центр планує обсяги виробництва, розподіляє інвестиції, оптимізує логістику та кадри, виходячи з цілісної картини всієї національної економіки. У цьому режимі сенсу тримати паралельні, ідентичні структури в одній галузі стає все менше: конкуренцію замінює внутрішня спеціалізація. Галузь перетворюється на функціональний департамент — з власними KPI, але вже не “ринковими”, а заданими із центру в рамках загальної стратегії держави-корпорації.

Разом із цим змінюється і роль окремої компанії. Вона все менше є “самостійним капіталом”, що шукає прибуток, і все більше — операційним вузлом в єдиній техно-економічній мегасистемі. Те, що раніше називалося “контрактами між фірмами”, все частіше перетворюється на внутрішні замовлення, регульовані єдиним цифровим контуром: ASI розподіляє ресурси і завдання, компанія виконує свою ділянку роботи, отримує ліміти доступу до ресурсів і винагороди не від ринку, а через централізований алгоритм. Внутрішні трансфертні ціни, бізнес-плани й бюджетування залишаються як технічна мова обліку, але перестають бути автономною грою — це просто спосіб зафіксувати рішення ядра, а не результат відкритого змагання на ринку.

На цьому тлі кордон між “державним” і “приватним” починає розмиватися. Формально можуть існувати приватні акціонери, сімейні доми, фонди, біржові котирування — але ключові рішення щодо інвестицій, виробничих обсягів, цінових коридорів, кадрової політики приймаються в рамках єдиного державного-корпоративного контурy. Влада переходить від власності як такої до доступу: хто контролює дозволи, квоти, рівні пріоритету в алгоритмах ASI-планування — той фактично й керує економічними потоками. “Приватна компанія” в такій системі — це вже не незалежний суб’єкт, а уповноважений вузол, чий реальний статус визначається рівнем інтеграції в ядро.

Ця зміна логіки має і глибший антропологічний наслідок: громадянин, підприємець, інвестор поступово трансформуються в інші ролі всередині інституцій. Людина вже не стільки “виходить на ринок”, скільки “вбудовується” у систему доступів — як працівник, як користувач базового забезпечення, як учасник певної касти управлінців чи експертів. Політика починає виглядати як боротьба за структуру департаментів і за правила доступу до ядра, а не як класична конкуренція партій за розмір державного сектору або крило соціально-економічних інтересів. Умовний “спір про приватизацію” втрачає сенс: все й так працює як єдина керована машина, де юридичні форми власності редукуються до похідних від архітектури доступу.
Перехід до економіки як державної корпорації, зрозуміло, не відбувається миттєво. На проміжному етапі ще зберігаються елементи традиційного ринку: формальна конкуренція, бренди, маркетингові стратегії. Але чим глибше ASI інтегрується в планування, тим більше цей ринок нагадує внутрішній “ринок департаментів” усередині однієї структури, де боротьба йде не за виживання, а за статус, ресурси й близькість до центру прийняття рішень. Фактичний результат — повзуче перетворення всього національного господарства на єдиний корпоративний організм, у якому ASI-ядро виступає мозком, департаменти — функціональними системами, а компанії — клітинами складної, але вже не ринкової економіки.

Саме на цьому фундаменті й починає формуватися нова соціальна архітектура — неоаристократія розпорядників доступу та касти техно-інтелектуальних груп, що обслуговують і коригують роботу ядра. Але це вже наступний крок у логіці аксессизму, де питання “хто володіє?” остаточно замінюється питанням “хто має доступ і хто визначає правила цього доступу?”.

Націоналізація і гіперцентралізація ASI в режимі аксесизму неминуче переформатовують соціальну структуру. Формально техно-оптимісти фантазують про «оновлений соціальний контракт», цифрову інклюзивність, рівний доступ до сервісів штучного інтелекту. По суті ж відбудеться протилежне: повернення до жорстко стратифікованого, класово замкненого суспільства, де базовим ресурсом влади стає не капітал, а допуск до розпорядження ядром ASI.

Цей допуск функціонує як новітній нобілітет. У феодальному суспільстві феод був одночасно і земельним наділом, і часткою політичної влади; у капіталізмі акція чи частка бізнесу — правом на частину прибутку. В accessism-формації головною «одиницею» стає частка доступу до рішень і потоків, які проходять через ASI-ядро. Той, хто має такий допуск, не просто багатий — він стає співрозпорядником самої конфігурації суспільства й економіки.

1. Розпад меритократії на Заході
Західна модель останніх десятиліть будувалася на образі меритократії: талановитий індивід із доступом до освіти теоретично міг пробитися у верхівку. На практиці це давно було обмежено, але міф тримався. Поява націоналізованого ASI доводить цей міф до логічного кінця — і одночасно знищує його.

По-перше, найважливіші рішення перестають прийматися на ринку кар’єр і політики. Вони приймаються в тісному колі тих, хто має допуск до ядерної інфраструктури ASI — як політичної, так і технічної. Це коло не можна обрати на виборах, не можна «заробити» шляхом індивідуальної праці; туди можна бути допущеним (на першому етапі) внаслідок історичної участі в конструюванні системи (квазі «за правом народження»).

По-друге, на тлі гіперприбутковості контролю над ASI й одночасної збитковості самого AI-бізнесу як приватної моделі, старі династичні еліти не зникають, а реінтегруються в нову структуру. Вони передають у розпорядження держави-корпорації частину своїх активів, але натомість отримують гарантований, спадковий допуск до управління ядром: місця в наглядових радах, радних органах, фондах-власниках інфраструктури (або місце в т.зв «конгресі домів»).

Так зникає навіть те обмежене «меритократичне вікно», що існувало у пізньому капіталізмі. Вертикальна мобільність перетворюється з масового соціального ліфта на поодинокий канал нобілітації, коли окремих інженерів, науковців чи креативників «підтягують» у неоаристократію не стільки за заслуги, скільки за стратегічну зручність для системи.

2. Династичні еліти як новий клас розпорядників
Неоаристократія accessism доби — це не просто «дуже багаті люди». Це династичні доми, що розпоряджаються часткою доступу до ASI-ядра й через нього — до всієї структури виробництва, розподілу та контролю.

Їхній статус визначається не обсягом формально задекларованого багатства, а місцем у системі допусків:

• хто має право затверджувати стратегічні сценарії, які готує ASI;
• хто впливає на параметри планування й допустимі межі споживання різних класів;
• хто може ініціювати зміну правил доступу до ресурсів та інформації.

Ці доми існують у режимі колегіальної недоторканності: вони конкурують, але не ставлять під сумнів спільну монополію на розпорядження. Їх пов’язують не лише акції чи титули, а і спільний контроль над аналоговими каналами відтворення влади — приватною освітою, закритими мережами, прямим доступом до інтелектуальної еліти, яка навчає і коригує ASI.

У цьому середовищі допуск є сучасним аналогом феоду: його можна передати у спадок, формально перерозподілити в межах клану, іноді – конфіскувати за внутрішні “злочини” проти консенсусу неоаристократії. Але не можна «заробити» для себе з нуля.


3. Влада як контроль над дозволами й ресурсними потоками
У класичному капіталізмі влада проявлялася через власність на засоби виробництва. В аксесизмі її осердя зміщується: ключовим стає контроль над дозволами, тобто над тим, кому й у якій конфігурації відкритий доступ до ресурсів, інформації, інфраструктури та самих потужностей ASI.

Неоаристократичні доми не обов’язково безпосередньо «керують підприємствами»; вони керують режимами доступу:

• які підприємства отримають пріоритет у плані ASI;
• які регіони матимуть вищий стандарт життя й більший обсяг “дозволеного” споживання;
• які групи населення будуть обмежені базовим доходом і сервісною працею;
• до яких даних і навчальних потоків допускаються ті чи інші професійні касти.

При цьому сама маса населення вступає у нову фазу залежності. Постійна опора на AI як на “зовнішній костиль” мислення й уяви веде до прискореної примітивізації когнітивних здібностей. На цьому тлі неоаристократія, що зберігає для себе і своїх дітей аналогову приватну освіту, культурну та інтелектуальну автономію, формує м’яку псевдорасову біфуркацію:

• «вічно підключені» маси, когнітивно й уявно деградовані, гіперконтрольовані, гіпнабельні;
• невеликий прошарок неоаристократії й пов’язаних з нею каст інженерів-архітекторів, науково-когнітивних та креативних працівників, які зберігають здатність до глибокого аналогового мислення.

Усередині цієї структури соціальна мобільність перетворюється на керований процес добору «кадрового матеріалу» для обслуговування ядра, а не на загальнодоступний механізм успіху. Інтелектуальні та креативні касти потрібні, але самі по собі не мають влади; їхня робота зводиться до наповнення й корекції знань ASI, тоді як остаточне право розпорядження залишається за неоаристократією.

Так формується соціальна архітектура аксесистської держави-корпорації: зверху — неоаристократія допуску, посередині — функціональні касти, знизу — маси, інтегровані в сервісну економіку й поведінково керовані через інтерфейси AI. І саме через цю структурну логіку аксесизм стає не варіацією капіталізму чи феодалізму, а якісно новою формацією, в якій владою є доступ до розпорядження самим розумом машини (в перше техніка й технологія стає суб’єктом історії).

Після націоналізації і гіпермонополізації ASI кожна велика держава-ядро перестає бути просто державою й перетворюється на корпорацію-державу, яка управляє суспільством, економікою й зовнішньою політикою через єдине інтелектуальне ядро. На глобальному рівні це неминуче штовхає світ до нового типу біполярності: не “демократичний Захід vs авторитарний Схід”, а дві ASI-керовані неоімперії, що конкурують за одну й ту ж саму матеріальну, демографічну й когнітивну периферію.

1. Західна корпорація-держава та Китайська корпорація-держава
У зрілій аксесистській формації і західний, і китайський полюс мають дуже схожий структурний профіль: ядро централізованого ієрархічного ASI, яке здійснює планування, розподіл ресурсів, керування ризиками й поведінковий менеджмент населення; навколо нього — державний апарат, перетворений на менеджмент-штаб мегакорпорації; ще вище — неоаристократія доступу, що контролює “вхід” до цього ядра та дизайн його цілей.
Різниця між полюсами не в логіці влади, а в механіці доступу. На Заході головними бенефіціарами стають династичні фінансово-промислові доми, власники інфраструктури попереднього капіталізму — від енергетики й фарми до платіжних систем і хмарних дата-центрів. Саме їхні пакети прав, титули, трасти й закриті освітні інституції трансформуються в систему “дозволів” на співрозпорядження ASI-ядром. Формально це ще можна називати “меритократією”, але фактично це структурований спадковий доступ.

У Китаї вихідною точкою стає партійно-державна номенклатура, пов’язана з великими державними та напівдержавними корпораціями. Тут також формується неоаристократія доступу, але її внутрішній код — не фінансово-династичний, а кадрово-політичний: право впливати на ASI й розподільчі потоки забезпечується позицією в ієрархії партії-корпорації. В обох випадках ASI стає не “публічним інтелектом”, а закритим інструментом для класу розпорядників, просто з різними історичними правилами входу до цієї касти.

Ззовні ж обидва полюси діють як дві гігантські корпорації, що мають: власну валютно-фінансову систему, власну інфраструктуру зв’язку, власний ланцюг постачання критичних ресурсів і власні стандарти цифрового контролю. Класичні національні кордони ще існують, але вектор реальної боротьби зміщується: не “держава проти держави”, а блок ASI-корпорацій проти глобального ресурсного поля відсталої периферії.

2. Периферія як зона економічної експлуатації
У такій конфігурації глобальна периферія — країни без власного повноцінного ASI-ядра — перетворюється на щось більше, ніж просто “сировинний придаток”. Вона стає комплексною зоною економічної експлуатації й тестовим полігоном одночасно:

– джерелом матеріальних ресурсів (енергоносії, рідкоземельні метали, продовольство, території для аграрного та промислового використання),
– резервуаром демографії (дешева праця, мігрантські потоки, потенційні військові й сервісні касти),
– полем для збору даних (цифрові сліди, поведінкові патерни, соціальні експерименти),
– плацдармом для розгортання нового покоління інфраструктури (логістика, дата-центри, коридори поставок).

Як колись капіталізм потребував периферії для реалізації надлишкового товарного виробництва й експорту капіталу, так аксесизм потребує її для поглинання надлишкових потоків даних, енергії та споживання, яке генерує й керує ASI. Відмінність у тому, що тепер периферія експлуатується не лише через ціни й борг, а через повний пакет — від кліматичної вразливості й залежності від інфраструктурних проектів до цифрової
колоніальності, коли управління інформаційним простором країни-периферії перебирають на себе зовнішні ASI-системи.

Для локальних еліт периферії аксесизм обіцяє “включення” у глобальні ланцюги — але ці ланцюги вже сконструйовані як односторонні: максимум, на що вони можуть розраховувати, — це статус субпідрядників у чужій мегасистемі. Їхні власні держави поступово редукуються до функції регіональних офісів, що адаптують директиви однієї з двох ASI-метрополій до місцевих умов.

3. Боротьба за ринки, сировину, демографію та цифровий контроль
Конфлікт між західною та китайською корпораціями-державами в аксесистській добі розгортається одразу по кількох осях.

По-перше, ринки. ASI-планування всередині ядра радикально підвищує ефективність виробництва й скорочує потребу в людській праці. Це породжує хронічну проблему: куди дівати надлишковий продукт. Відповідь очевидна — на периферію. Там відбувається змагання за стандарти, регуляції, платформи. Хто контролює платіжну систему, логістичну інфраструктуру, цифрову рекламу та локальні AI-інтерфейси — той перетворює країну на гарантований збутовий контур для власної мегасистеми.

По-друге, сировина. В умовах кліматичної кризи й підвищеної матеріальної інтенсивності обслуговування ASI-інфраструктури (енергетика, охолодження, спеціалізовані матеріали) змагання за ресурси стає не просто “важливим фактором”, а умовою виживання. Тут використовується весь арсенал: від класичних інструментів (договірні залежності, інвестиції, боргова пастка) до кібервтручання в інфраструктури, санкційних режимів і керованих “екологічних” чи “антикорупційних” кампаній, що по суті переформатовують доступ до родовищ і коридорів.

По-третє, демографія. ASI-системи не скасовують потребу в людях — вони радикально змінюють її структуру. Ядру потрібні відносно невеликі, але надзвичайно захищені касти когнітивних працівників (“інженери-архітектори”, науковці, творці нових схем управління), і водночас — великі маси стандартизованої сервісної праці. За перших відбувається конкуренція у форматі “відтоку мізків”, за других — боротьба за контроль над цілими регіонами як над резервуарами робочої сили. Периферія опиняється у подвійній пастці: найкращі кадри витягуються до центру, решта перетворюється на керований сервісний клас — у себе вдома або в “гостинних” гетто ядра.

По-четверте, цифровий контроль. Двополюсний ASI-неоімперіалізм означає боротьбу за те, чия хмара, чий супутниковий інтернет, чий протокол цифрової ідентичності, чий стандарт електронних платежів і чий шар поведінкової аналітики стають де-факто обов’язковими в тій чи іншій країні. Там, де західний полюс просуватиме через платформи ліберальний дискурс, одночасно вплітаючи в нього надтонкі механізми споживчого й політичного “підштовхування”, китайський полюс експортуватиме модель прозорого суспільства з жорсткою вертикаллю оцінювання — від соціального кредиту до повної інтеграції відеоспостереження з поведінковим скорингом. На практиці не буде різниці в тому, як люди пояснюють свою несвободу, і в тому, наскільки глибоко вони керовані.

4. Методи впливу: технологічні, інформаційні, поведінкові
Усе це закріплюється трьома групами інструментів.

Технологічні методи — це експорт інфраструктури: електромережі, транспортні коридори, дата-центри, мережі зв’язку, “розумні міста”. Вони подаються як розвиток, але проєктуються так, щоб без постійної підтримки й оновлення з боку ядра система просто зупинялася. Доступ до оновлень, сервісу й ліцензій стає важелем тиску не гіршим за класичні санкції.

Інформаційні методи — контроль над тим, як периферія бачить світ і саму себе. ASI-системи, що обслуговують медіа, освіту й розважальні платформи на периферії, формують контур легітимних уявлень: які моделі розвитку “нормальні”, які еліти “відповідальні”, які конфлікти “безперспективні”. Тут відбувається те, що можна назвати глобальною когнітивною стратифікацією: тоді як діти неоаристократії ядра отримують “аналогову” освіту з культивуванням абстрактного мислення й уяви, маси на периферії та й в самих ядрах занурюються в гіпер-допоміжний цифровий світ, де AI підмінює собою не лише знання, а й саму потребу думати.

Поведінкові методи — це застосування ASI як інструмента для керування мікрорівнем соціального життя. Стимули й санкції, таргетовані на конкретні групи, поведінкові патерни, алгоритмічно сформовані траєкторії кар’єри, материнства, споживання — все це перетворює населення периферії на керований масив параметрів. Люди залишаються формально вільними, але дизайн середовища, ціннісних моделей, доступних наративів і цифрових інтерфейсів штовхає їх у вузький коридор “раціональної” поведінки, оптимальної для ядра. Буде реалізований сценарій і модель цілеспрямованого тотального цифрового контролю глобальної маси в комлпексі ядро-переферія. 

На горизонті, що виходить за межі одного покоління, аксесистська логіка штовхає систему до ще радикальнішої простоти: замість двох конкуруючих ASI-держав-корпорацій — одне глобальне ядро, одна Super ASI-корпорація, яка керує всією планетою. Те, що в горизонті кількох десятиліть виглядає як стійка двополюсна рівновага Заходу й Китаю, в більш довгій перспективі виявляється тимчасовим проміжним станом, занадто дорогим і надто неефективним для збереження.

З погляду голої економіки дві централізовані ASI-системи — це розкіш. Вони дублюють колосальні інвестиції в обчислювальні кластери, енергетичні системи, наукові кадри, алгоритмічні відкриття. Вони змушені паралельно розв’язувати одні й ті самі задачі — від оптимізації логістики до моделювання клімату — лише для того, щоб зберігати політичну відмінність. Чим більш раціоналізованою стає система планування, тим гірше вона терпить подвійну інфраструктуру там, де можливо одне глобальне рішення.

Технологічна логіка теж штовхає до зближення. Навіть якщо західне й китайське ядра спочатку розвиваються як різні школи — з іншими акцентами в архітектурі, нормами безпеки, підходами до інтеграції людини й машини, — відбір і конкуренція приводять їх до схожих оптимумів. Найефективніші алгоритми, протоколи, архітектурні ідеї поступово просочуються — через науку, витоки, перехід спеціалістів, компромісні стандарти глобального обміну. ASI-ядра з різною ідеологією починають діяти все більш подібно, бо змушені розв’язувати однакові задачі в межах однієї планетарної системи обмежених ресурсів.

На політичному рівні процес конвергенції не обов’язково виглядає як “мирне об’єднання”. Його може супроводжувати холодна війна, серія криз, локальних конфліктів, економічних шантажів та інформаційних атак. Але під цією турбулентністю діє простий структурний мотив: як тільки обидві сторони визнають, що їхня влада вже тримається не на ринку, не на території, і навіть не на армії, а на управлінні доступом до єдиного глобального інформаційно-виробничого контуру, раціональнішим стає не тримати два центри, а домовитися про спільний. Це може бути оформлено як формальний союз, поступове зрощення інфраструктур, “спільні стандарти безпеки” чи навіть як один із результатів великої війни — але структурний результат однаковий: ULTRA ASI-корпорація як єдиний мозок планети.

У такому світі держави перестають бути автономними політичними суб’єктами в класичному сенсі. Вони стають регіональними контурами управління в межах глобальної корпоративної структури, що володіє інформаційною, енергетичною та когнітивною інфраструктурою Землі. Відмінності між “колишнім Заходом” і “колишнім Китаєм” перетворюються на відмінності різних зон одного холдингу: різні традиції права, різні режими доступу до еліт, різні стилі внутрішнього контролю, але спільний центр ухвалення ключових рішень, спільне ядро планування й оцінки ризиків.

Кастова структура розпорядників у такій ULTRA ASI-корпорації також набуває глобального характеру. Національні неоаристократії зливаються у наднаціональний клас доступу до ядра — всесвітню мережу домів, династій, сімей і кланів, що мають юридично або фактично гарантований відсоток контролю над політикою дозволів системи. Під ними — глобальна каста “інженерів-архітекторів” і “когнітивних каст” (науковці, дизайнери систем, елітні управлінці знанням), чия роль полягає у підтримці, корекції та розширенні знання, яким харчується ASI-ядро. І вже під ними — гігантська маса населення, для якої відносини з системою зводяться до керованого доступу до благ, сервісів і базового доходу.

У короткій перспективі ця глобальна аксесистська ієрархія може мати вигляд “мирного порядку” — з високою ефективністю розподілу ресурсів, майже безкризовим макрорегулюванням та вражаючою технологічною динамікою. Але в довгому горизонті сама зосередженість влади в одному глобальному ядру містить зародок наступної кризи: якщо інформація — нова нафта, а доступ до ASI — новий титул власності, то будь-яке порушення балансу всередині цього класу розпорядників неминуче матиме планетарні наслідки. ULTRA ASI-корпорація стає не лише головним інструментом управління світом, а й головним джерелом потенційних глобальних конфліктів — уже не між державами, а всередині самої наддержавної структури.
Попри це, логіка аксесизму підказує: на певному етапі розвитку інфраструктури й централизації знання перехід до єдиного ядра виглядає не “опцією”, а структурною неминучістю. Дві надпотужні системи, що одночасно планують один і той самий світ, — занадто громіздкий і занадто дорогий компроміс, щоб витримати тиск власної ефективності.

Ієрархічний ASI, побудований за принципом глибокого багаторівневого міркування, є не просто “черговою технологією” в ряду інновацій пізнього капіталізму. У політекономічному сенсі це інструмент, який доводить до логічного кінця всю історичну лінію ринкової економіки — від перших торгових обмінів до високочастотного трейдингу й глобального фінансового арбітражу. Ринок завжди був способом колективного обчислення: ціна виступала як грубий, але робочий алгоритм узгодження мільйонів приватних рішень. Поява ієрархічного ASI означає, що суспільство вперше отримує засіб виконувати це обчислення без посередництва ринку — напряму, на рівні даних, моделей і планів. Ринок як історична форма розв’язання “інформаційної задачі” більше не є єдиним або навіть оптимальним механізмом.

З марксистської точки зору, це момент, коли внутрішні суперечності капіталізму — між суспільним характером виробництва і приватною формою привласнення — отримують технологічне, а не лише теоретичне розв’язання. Засоби виробництва вперше стають тотально інформатизованими й зв’язаними в єдину обчислювальну систему, здатну у реальному часі бачити виробництво, споживання, запаси, поведінкові патерни й екологічні наслідки. Сам ринок стає надлишковим як механізм координації — його функцію перебирає на себе ASI-планування. У цьому сенсі ASI є завершенням історичної лінії ринку: воно спирається на всю накопичену капіталізмом інфраструктуру, але одночасно робить її логіку непотрібною.

Варто не забувати спадкоємність із нездійсненим проектом техно-планування ХХ століття. Радянська кібернетика, чилійський “Кіберсін”, численні спроби побудови оптимального плану — всі вони впиралися в жорстку технічну межу: нестачу обчислювальних потужностей, відсутність повних даних, неможливість моделювати складну поведінку реальних людей і складних систем. ASI з глибокою ієрархічною архітектурою знімає саме ці обмеження. Там, де раніше працювали примітивні моделі, з’являється можливість багаторівневої симуляції — від індивідуальних рішень до системних ефектів. Доречі засновник Alibaba Джек Ма в 2025-му заявив, що до 2030 року світ перейде до планової економіки. Завдяки Big Data та ШІ.

Таким чином, ASI реалізує той тип планування, який у ХХ столітті залишався на рівні теоретичних схем: адаптивний, зворотно-зв’язаний, чутливий до змін, здатний у динаміці перераховувати цілі та шляхи їх досягнення. Це вже не жорсткий п’ятирічний план, а “живий” плановий контур, що безперервно переналаштовує економіку — виробництво, розподіл, інвестиції, дотування — під задані цілі. У цій точці змикаються дві лінії: ринок як історичне обчислення через ціни та план як пряме обчислення через моделі. ASI дозволяє останньому остаточно перемогти перший на його власному полі — ефективності, швидкості й точності.

//Поцікавтеся проєктами так званих цифрових промислових платформ від General Electric  та Siemens – й вертикальне інтегроване централізовано кероване виробництво стане вам зрозумілішим та менш фантастичним.//

Однак новий лад, який постає на ґрунті ASI-планування, не є ані комунізмом, ані “технофеодалізмом” у варуфакісівському сенсі. Не комунізм — тому що не відбувається ані скасування класів, ані встановлення реального самоуправління виробників. Навпаки, соціальна структура стає жорстко кастовою. А широкі маси населення одночасно отримують базову матеріальну безпеку й радикальну когнітивну залежність від технологій, що заміщують власне мислення, пам’ять та уяву.

Не технофеодалізм — тому що тут центральною стає не приватна власність на платформи в ринковому середовищі, а монопольний контроль над доступом до єдиного державного (або квазі-державного) ядра ASI. Земля, капітал, платформи, дані — всі ці ресурси підпорядковуються вищому рівню: системі прав доступу до управлінського алгоритму. Тому й формація отримує іншу логіку: не рента з землі (як у феодалізмі) і не прибуток з капіталу (як у капіталізмі), а розподілена участь у розпорядженні доступом до обчислювально-управлінської системи. Це й є Аксесизм: лад, у якому ключовим ресурсом стає не сам об’єкт (земля, фабрика, дані), а право мати привілейований інтерфейс до системи, яка керує всім цим масивом.

У цьому сенсі аксесизм — це не “деформація капіталізму”, а окрема формація, що змінює базову одиницю влади. Поняття “власник” і “невласник” замінюються на градації “допущений” і “недопущений” до різних рівнів ASI-контролю. Функція класу зміщується: не просто привласнювати надлишок, а визначати самі алгоритми розподілу, критерії доступу, ступені дозволеного споживання і допустимого ризику для різних груп. Так виникає нова, принципово алгоритмічна форма панування.

Питання детермінованості переходу до аксесизму й меж свободи в такій формації потребує окремого наголосу. З одного боку, з марксистської перспективи цей перехід значною мірою детермінований: капіталізм сам створює передумови власного перетворення — через концентрацію капіталу, зрощення держави й корпорацій, глобалізацію, фінансіалізацію та нарешті через розробку систем, які знімають інформаційну проблему ринку. В момент, коли управління складною економікою з мільярдами взаємодій стає технічно простішим через ASI, ніж через ринок, у еліт з’являється сильний інструментальний мотив перейти до централізованого планування — принаймні в стратегічних секторах. Держава, яка цього не зробить, опиняється в гіршій позиції в геоекономічному змаганні.

З іншого боку, внутрішня архітектура аксесизму, ступінь жорсткості кастової структури, характер прав доступу, масштаби поведінкового контролю — усе це залишає простір для політичних рішень, конфліктів, боротьби. Навіть у межах детермінованого переходу зберігається поле варіантів: від відносно “м’яких” конфігурацій, де агресивний контроль пом’якшується гарантіями прав і автономних просторів, до радикально тотальних, де будь-яка сфера життя — праця, споживання, пересування, комунікація, репродукція — підпорядковується безпосередньому алгоритмічному керуванню.

Свобода в аксесизмі не зникає, але змінює свій зміст. Вона перестає бути передусім економічною (свобода підприємництва, контракту, вибору роботодавця) й усе більше стає свободою маневру всередині вже заданої структури доступів: свобода “переналаштувати” власну цифрову оболонку, споживчий кошик, інформаційні потоки, стиль життя — за умови, що це не суперечить алгоритмічним обмеженням. Для верхніх каст свобода означає участь у прийнятті мета-рішень — визначенні цілей, рамок планування, критеріїв допустимого ризику й нерівності. Для нижніх — право залишатися в зоні передбачуваного існування під повним когнітивним супроводом техносистеми.

Таким чином, нова формація не “скасовує” свободу, а переформатовує її через призму доступу до ASI-контролю. І саме тут лежить головна філософська інтрига аксесизму: він завершус історичну лінію ринку й техно-планування, але не приводить до звільнення — лише до іншої, алгоритмічно вбудованої конфігурації панування й автономії.

Аксессизм у цьому викладі постає не як ще один “ізм” для академічного каталогу, а як назва для якісно нової конфігурації влади, економіки й суспільства, що виростає з появи ієрархічного ASI та його неминучої націоналізації.

У аксесистській логіці держава перестає бути лише інституційною “надбудовою” над ринком чи арбітром між капіталами. Вона стає оболонкою, юридичним і силовим каркасом для націоналізованого ASI-ядра — централізованої машини планування, управління й поведінкового моделювання. Ринок втрачає свою класичну інформаційну функцію: ціна, попит, інвестиційні сигнали заміщуються прямими розрахунками системи, що володіє повнішим і швидшим знанням про економіку, ніж будь-який сукупний ринок. Відносини купівлі-продажу формально зберігаються, але дедалі більше нагадують інтерфейс до розподільчої логіки Ядра, а не автономний простір прийняття рішень.

Влада у цій формації визначається не стільки правом власності на ресурси, скільки правом конфігурувати, параметризувати й зупиняти/запускати процеси всередині ASI-комплексу. Доступ перетворюється на головний ресурс — і саме він стає об’єктом політики, боротьби, спадкування, закритої кастової селекції. На місце класичної буржуазії й землевласницької аристократії приходить неоаристократія розпорядників доступу — династичні групи, які контролюють мережу дозволів, каналів ресурсів і привілеїв, і водночас відокремлюються від мас через збереження “аналогової” освіти та автономної когнітивної спроможності.

У перспективі ASI постає не лише як технологічний інструмент, а як головний сюжет історії найближчих століть — рушій переходу від ринку як універсальної форми координації до режиму, де глобальна обчислювальна система й мережа доступів до неї визначають усі інші відносини. Політика не зникає, але концентрується: вона зводиться до боротьби за архітектуру Ядра й правила розподілу доступу до нього. Саме в цих рішеннях — теперішніх, ще начебто “технічних” — і закладається контур світу, який потім буде здаватися неминучим.

Попри відчутну детермінованість технічної траєкторії — концентрацію капіталу, складність заліза, економію масштабу — перехід до аксесизму не є повністю фаталістичним. Між першим масовим впровадженням ієрархічного ASI та його остаточною інтеграцією в статус “державного ядра” існує політичне вікно, у межах якого ще можна задати параметри майбутнього ладу. У цьому вікні вирішуються кілька ключових питань. По-перше, тип власності та управління над ядром: чи буде це відверта олігархічна конструкція під прикриттям держави, чи хоч частково інституційовано-публічна система з реальними механізмами контролю “знизу”. По-друге, статус наукових та креативних каст: чи залишаться вони суто обслугою Ядра, чи зможуть претендувати на роль контрваги неоаристократії. По-третє, позиція національних держав щодо глобальної периферії: чи приймуть вони логіку експлуатації як єдину можливу, чи спробують вбудуватися в інший режим взаємозалежності. Але пофантазувати про ймовірність техно-соціалістичного переналаштування «доступів» –це окрема майбутня розмова для безсмертних оптимістів. Геокліматичні потрясіння XXI ст. й відповідна порятункова мобілізація суспільств зроблять такі демократичні спротиви нинішньому ходу історії – важкою задачею.